|
Одягаймо землю, люди!
П. Тичині
Одягаймо Землю, люди,
Щоб вбрання було красиве —
Хай ростуть нові споруди
І буяють хлібні ниви.
Красень колос у цвітінні
Придає снаги до праці ...
Голубій же, небо синє,
Усміхайся, зоре, пранці.
Щоб Земля була одвічно
Наймудріша в мирнім злеті
І мелодії ліричні
Виграваймо ж на кларнеті.
Одягаймо Землю, люди,
Хай вбрання її рясніше!
Та й у кожного у грудях
Буде серце найдобріше.
Доню моя
Чим вона тобі не догодила?
Чом вона тобі чужою стала?
У дитинстві ти' ж її любила
1, як рідну матір, цілувала.
Ти була їй за свою дитину, —
Хоч вона тебе не спородила, —
І, як рідна, кожную крихтину
Всій малечі порівну ділила.
Чом оту хустину ти забула,
Що вона тобі зняла із себе, —
Й на каштанні кучері напнула,
Щоб голівка не замерзла в тебе.
Доброму вона тебе навчала,
І не раз, пускаючи сльозину,
В путь-дорогу з жалем проводжала
Рідну серцю лагідну дитину,
Так літа минали за літами,
Білим димом покривались скроні ...
В шумне місто, сповнене вогнями,
Восени ми прибули до доні
Де поділась усмішка дитята,
Б поцілунках радісне вітання,
Т слова веселі та гарячі,
Що колись лилися на прощання?
Твоє серце
Де не буваю і що не бачу —
Днями й ночами не маю спокою,
Та все ж серце твоє гаряче
Степом донецьким іде зі мною.
Поруч у ліжко за північ ляже,
А як зоря принесе світання,
Серце твоє мені знов підкаже,
Що є на світі вірне чекання,
Вийду у степ — навкруги терикони
У самотині мене вітають.
Тишу ранкову будять вагони
І невідомо куди пролітають.
Звідки вони, — я себе питаю,
Може, вони зустрічались з тобою?
Серце твоє у думках обіймаю
Й степом донецьким несу з собою
Не зсудилося
Громом прогуркотіли
Літа за літами,
А ми — посивіли
І стали дідами.
В зіницях і досі
Дитинство голе
І зерня з колосся,
Що гойдало поле.
Кохатися не зсудилося,
Та що й казати!
Війна спломенілася —
Вирушили в солдати- .
Багряними стежинами
Повернулися з бою,
Як годиться—одружилися—
З дівчиною, чи вдовою. .
На братські могили
З невірою розлуки
У свята ходили
І з ними — онуки.
Вони не зсивіли,
Безвусі, з роками,
І, мабуть, раділи б,
Що стали б дідами!
Ветеран
На твоїх скронях сивина
І зморшки врізані в чоло —
То слід лишила свій війна,
Що причинила людству зло.
По них вітає юнь тебе,
Походів грізних ветеран,
Ти ж не вип'ячуеш себе,
Не скаржишся на болі ран.
До праці мааєш ти любов.
А сам в похилому вже віці -
По східцях важко ... Все ж зійшов
По сигарети до крамниці.
Питаєш в земляків своїх.
А чи без черги можна взяти?
В дубльонці й перстнях золотих
Гримнув юнак: «Не відпускати!»
І тут ти з болем пригадав
Махру найвищого гатунку,
Як після бою взводний дав
На всіх останню самокрутку.
В автобусі .., Болить спина!
А ти, на милицю зіпершись,
Почіув, як із бабусь одна
Вступила місце тобі перша!
-- Дивлюсь на вас, а мій десь там
Та й вас все меншає в колоні. ...
Сльоза туманить зір очам, —
В них бачу двадцять мільйонів
А час іде — то плин років ...
Не вкрити душу сивиною
Однополчан, фронтовиків,
Вкарбованих в віки війною!
Осіннє
Ти проходиш золотою стежкою,
Русокоса, вічно молода,
І неначе по канві мережкою,
Візерунки залиша хода.
А крізь хмари темнокрилі з просині
Сонечко веселе виплива,
І під ними щедрий вісник осені
Русі твої коси обвіва.
З листя розгулялася метелиця,
Пронеслися клином журавлі ...
І пухнаста ковдра всюди стелиться
Золотистим шовком по землі.
Ти ідеш в життя прямою стежкою,
Осяйна, грайлива, молода,
І неначе по канві мережкою,
Візерунки залиша хода,
У
полі
Сонце лягало спати
На вусате колосся
Зарожевіло у матері
Посивіле волосся.
Заіскрилось в зіницях
Молодість пригадала,
Як снопи із пшениці
Перевеслом в'язала.
А як сонце заснуло
На пшеничному полі -
Знову мати відчула
Біль жіночої долі.
Як пахне яблуко
Як пахне яблуко в морози
І навіває літню днину, —
Дароване тобою в грози,
Куштоване у хуртовину.
Воно запліднене землею,
Страшними зливами омито,
Мов розмальоване зорею —
Рум'яном ніжності покрите.
Руками пещене людини
У спеку, буревій і грози ...
Смачне, з родючої зернини
Як пахне яблуко в морози!
Нічний візник
А. Бучмі
Минає день, За роком рік ...
Та я коня не зупиняю ...
Ним віз мене нічний візник
З дитинства в половінь безкраю.
І на коні, мов на човні,
Крізь, бурю плив — в природне лоно
Коня візник нарік мені.
Кому ж нарік він фаетона?
Свій фаетон віддав він тим, —
Хоч розлучатись було важко –
Талановитим, молодим,
У кого трьох баских упряжка!
Все не так
Заховали мого сусіда
В білосніжну зимову днину.
Заховали батька і діда
У промерзлу сумну домовину.
Заховали знатну людину,
Проводжали ж бо друзі й недрузі –
Ті, які перед ним гнули спину –
По заслузі й не позаслузі
У вінки одягли могилу,
Що впирались в небесні шати…
І швиденько в автобуси сіли
І поїхали поминати.
В той же день стареньку ховали,
Що жила в самоті без діда –
Над труною троє стояло…
Все не так як в мого сусіда!
У зимовий вечір
Якось у зимовій вечір,
В непроглядну хуртовину
Витягала мати з печі
Зарум’янену хлібину.
Потім піднесла до столу,
На рушник її поклала,
Із Любов’ю як ніколи,
Гаряче поцілувала.
В найщасливішу хвилину
Навіть змовкла хуртовина –
Бо була ота хлібина
Першим заробітком сина.
Добро
Від матусі я чув в дитинстві,
Що в капусті мене знайшли.
А у метриці — крони між листями
Яблуневим полоном цвіли.
А коли став ходити до школи,
І прийшла до книжок, снага —
То й дізнався: капуста у долі .
Десь по осені вистига.
Найвірніше — життя найвперше
Мені иенчине серце дало,
Щоб я був справедливим, сердечним
Й на добро перековував зло!
Зустріч
Я тебе загубив.
Бо не був я таким,
Як інші ...
Твого серця тепло
Я у серці своєму
' Зберіг.,
Пролетіли літа,
Я сиджу і читаю
Знов вірші,
Ти така молода,
А за вікнами —
Сніг!
Над тобою пливе.
Сизий дим від
Моєї цигарки.
Як безжалісно я
Все палю і палю, і палю
За вікном гомонить
Свідок юності,
Рідний наш Харків,
Я тебе, як його,
До нестями, кохана,
Люблю!
Я тебе загубив …
Не запізнились
Ми запізнилися в житті,
Омило пас життєве море,
Були 1 радощі, і горе,
Були і помисли святі.
Духовну берегли красу,
НЕ зупинялися в дорозі.
Були і хмари, зливи й грози,
Та в серці сонце я несу.
Все ж непогано, що зустрілись,
То й мусимо не жалкувати,
Я батько, а ти гарна мати —
Виходить, що не запізнились!
Сивина
Ти не лякайся сивини —
Вона жива, вона не сніг,
В ній стільки сонця і весни
Для тебе, мила, я зберіг!
Забудемо ж про пізній час,
Нас кличуть зоряні путі.
Хай стане сивина для нас
Яскравим спогадом в житті!.
Троянди
Юлії Солнцевій
Молодиця уплітала в носи
Дві троянди ніжні та вогнисті,
На яких ще світанкові роси
Залишили краплі чисті-чисті.
Згодом полотно взяла селянське,
Виткане пошерхлими руками,
Щоб щасливі будні яресянські
Зберегти у пам'яті з роками.
І трояндам квітнути на ньому,
Хоч зсивіють коси смолянисті,
І, як згадка у житті бучному,
Не померкнуть їх вогні барвисті.
На екранах бачимо живими
Ті троянди з срібною росою.
І Довженка у сназі між ними
Вічного, з душею молодою.
Вітчим
Б. Корлякову
Я дивлюся на кучері сина
І пригадую юність свою;
Як в атаку я йшов на машині,
Як мужнів у жорстокім бою.
Лиш минули буремнії роки,
Тоді вперше зустрівся я з ним,
І гадав: буде сумом глибоким
В серці слово холодне — «вітчим»!
Я гадав, не забуду ніколи,
Ту образу в лихий сніговій,
Як я з ним повертався із школи
і почув від сусідів: «Не твій».
Не сказав я нікому і слова.
Біль в душі назавжди переміг,
Тому батьківські теплі розмови
Назавжди син у серці зберіг.
Це відчув я в щасливу хвилину,
Щось вологе пройшло по щоці,
Ян зустрів я веселого сина
З атестатом в кремезній руці.
І щодня тепер в пору обідню
Звуки дужі мотора ловлю,
За кермом його юну, привітну
Я усмішку безмірно люблю
Скільки в ній до життя є любові,
Тій любові немає межі,
Возить з друзями він на будові
Самоскидом своїм вантажі.
Щоб літав вічно голуб в зеніті,
Щоб зеніт був па вік голубим,
Щоб ніколи ніхто в цілім світі
Не промовив холодне «вітчим»
|
Вірю я
Галині Пліско — авторці книги
«Матері молодогвардійців»- присвячую:
Що з тобою? Зажурилась, Галю,
Русі кудрі звисли на чоло.
У зіницях чорний слід печалі,
Зникло в них чаруюче тепло.
Де твоя струнка жіноча вдача,
Усмішка приємна на вустах?
Так здається ~ начебто ти плачеш —
Тільки сліз не видко на очах —
То незримо серце твоє стогне
Біля плит, де квітне буйноцвіт,
Де старенька мати з Краснодона,
Мов в світлицю, увійшла в граніт.
Увійшла вона туди навічно —
Жити щоб біля своїх дітей —
Молодогвардійців героїчних,
Що упали в герці за людей.
Хай же вічно голубіють шати,
Дітям щоб у спокої рости ...
Вірю я: щаслива твоя мати,
Бо у неї є сердечна Ти.
Я в строю
Ідуть на мітинг ветерани
Тієї грізної війни.
Хоч цілу ніч боліли рани,
А все ж ідуть, ідуть вони.
Мене ж бо зупинили ноги —
У них такий нестерпний біль!
Та все ж на серці. Перемога —
Оркестри, квіти звідусіль!
Знов в згадці фронтові дороги
Які ж вони тяжкі були!
Їх торували мої ноги
І до кінця - не підвели.
Німіє біль той неустанний, —
Підвівся з лави і стою ... -
О, мої друзі — ветерани,
Я теж із вами- Я—з строю!
Яблуневій вінок
Великий письменник
М. Коцюбинський дуже любив природу,
особливо цвітіння яблуневих садів.
З яблуневих квіток
На могилі твоїй
Розквітає вінок
У красі весняній,
Він цвітіння рясне
За літа не згубив,
Яблуневим вогнем
Він тебе обігрів.
Хто його надіслав •
У хвилини журні,
Хто до тебе проклав
Ці стежини ясні?
Сяйво зоряних літ
Ти народу віддав —
Тому яблуні цвіт
У вінку не зів'яв.
Сльози
Пролиті сльози матерів.
Коли б Вас у єдине злити —
Без океанів і морів
Змогли б Ви Всесвіт затопити.
Рідній матері
Про матерів написано немало
Про серця вдачу і душі тепло,
Але про тебе, моя рідна мамо,
У пресі і рядочка не було,
Не гнівайся, така вже в тебе доля —
Про всіх же не напишеш матерів.
Ти все життя подарувала школі:
Кохання, вроду, солов'їний спів.
А як велике місто засипало,
Схилялася над зошитами ти...
Ти ще не знала, чий з них генерала,
А чий робітника, що піде у світи.
Для всіх була ти, наче рідна мати.
Як і мені. фантасту й пустуну,,.
Ти не сплакнула, ні. як заревли гармати,
Коли я йшов від тебе на війну.
Мені па фронт ти у листах писала;
— Безстрашним будь в жорстокому бою.
В них моє серце завжди відчувало
Ласкаву ніжність і любов твою.
Де б я не був, я завжди був з тобою,
Супутнице, наставнице моя.
Я був солдатом армії героїв.
Хоч і Героя не одержав я,
Про матерів написано немило,
Про серця вдачу І душі тепло.
Але про тебе, моя рідна мамо,
У, пресі і рядочка не було.
Акація
Повалилась на землю акація
1 нема співчуття до неї —
Для майбутньої каналізації
Екскаватор риє траншею.
Повалив він і далі поїхав,
Лише болісно листя тремтіло...
І навколо все цвітом дихало,
А у мене в душі замертвіло!
Піала
Подарував мені піалу
У ті суворі дні війни
Веселий Сарамсак Джималов -
Однополчанин з Фергани.
Я ж після бою на привалі
Із вишняка та різних трав
Не з котелка, а із піали
Чайок солдатський попивав.
Він був смачніше всіх напоїв -
В його я відчував теллі
Незгасність дружби фронтової
Й любов до рідної землі.
Років минуло вже немало,
Як ми по братськи розійшлись.
О де ти. Сарамсак Джималов,
Тебе гукаю — озовись!
Є в мене Дім, привітна зала,
Шумлять край вікон ясени,
На місці кришталю — піала
Чекає гостя з Фергани…
На вишнях
На вишнях листя пожовтіло... ,
Чому ж воно не опада?
Чому журливою й безсилою
Зробилась осеніі хода?
Все ж осокори та тополі
Вона зуміла роздягти,
І на асфальтовім роздоллі
Срібло і злото розмести
А все ж таки старенькі люди
В прикмети вірять недарма:
На вишнях... Значить, буде
В завіях лютою зима!
Я прийду
— Я прийду, як груша зацвіте,
Усміхнулась сонячно Надія...
Вдалині лежав завмерлий степ,
І кружляла снігова завія.
А весною груша зацвіла,
Як ніколи — щедрим буйноцвітом,
Я чекав.., Надія не прийшла...
Все ж зустрітись довелося літом;
Гомоніли і про се. й про те, .
І про скроні в сніговій завії...
— Ну, а груша не для нас цвіте, -
Журно усміхнулася Надія.
Доброта
Шукала пташка теплоти,
Хотіла обігріться...
Упала пташка з висоти.
Мороз скував їй крильця,
А по дорозі діти йшли,
Біліло все навколо,
Із снігу пташку підняли
І принесли до школи.
В куточку збилась, дітвора,
В очах вогонь іскрився...
Немеркнучий вогонь добра
Ліг на пташині крильця.
І тут же схлипнуло дівча —
Мале мов горошина.
Й на пташку з синіх оченят
Скотилася росинка.
Вона жагучою була
І лід весь розтопила -..
То й стрепенулось від тепла
В ту мить пташине тіло.
А коли пташка ожила,
Тоді ми додивились.
Що в клас людина увійшла..
і вчителька знітилась.
— УРОК уроком доброти
Хай буде для вас, діти! —
Сказав, збираючись іти.
Інспектор наросвіти.
З думами кобзаря
Мені тринадцятий минало,
Як батько «Кобзаря* купив.
До ранку вся сім'я вдихала
Красу шевченкових рядків.
Лиш небо синє заіскрила
Рожевим сяєвом зоря.
Нас мати в школу спорядила
Й сховала в скриню «Кобзаря».
А я за партою у школі
Сидів І думав про одне:
Про тих ягнят, що пас він в полі,
І про життя його сумне.
І гнівом серце обливалось,
Я кляв панів, я клив царя,
А ввечері ми знов читали
Великі думи Кобзаря.
II
Жили ми мирною сім'єю
У вольній здруженій сім'ї...
Та раптом ворог над землею
Розправив пазури свої.
Безвусим я ішов солдатом
На фронт у той пекельний час,
Тоді мені сказали мати:
«З тобою піде і Тарас!»
Із скрині «Кобзаря» дістала
І пригорнула до грудей...
І МИ ПІШЛИ І ВІДСТОЯЛИ
Безсмертя ленінських ідей.
ІІІ
Йому тринадцятий минає,
Він ходить вже у шостий клас,
Неволі і журби не знає
Мій синьоокий син Тарас.
Він до ягнят іде у поле.
У нього мрії трударя...
А вечорами, після школи,
В бабусі просить «Кобзаря»,
і дістає старенька з скрині
Ті думи, що в серцях, живуть
Сідає вечір... Небо синє.
«Хрущі над вишнями гудуть».
На світанні
З циклу віршів про О. П.Довженка
В кволому серці тліє жарина.
Пульсу повільне биття...
До телефону кличе дружина —
Подруга вірна життя.
Ні, ще не час, ще зарано вмирати —
Мозок думки сплітає,
А за вікном оксамитові шати
Говорить Каховка. Світає.
Лізуть у небо новобудови,
Гримлять трудові години...
Скільки життя, скільки любові
В хворому серці людини
Рипнула рама...
Свіжість б'є в груди...
Ідуть екскаватори, краять озера.
«Поему про море» — пишу вам, люди,
Вам, будівникам нової ери!
Про вас нехай знає вся земна куля,
Про велич вашу, а не моє горе...
Я здоровий! Не хвилюйся, Юля,
І щасливий. Синіє Каховське море!
Зоря
Вийшов з хати... Пішов по росі
На побачення із зорею,
Щоб розмову повести з нею.
Уклонився її красі,
То була одна з творчих вершин,
Що зоря розмовляти спроможна.
Цій легенді не вірив кожний.
Тільки вірив замріяний він.
Чоловік із душею творця
Мав таку величезну силу,
Що зоря забалакать зуміла,
Вклавши голос у чесні серця
Земля
Там, де Псьол
Грайливими потоками
Лагідно торкається землі,
Йшла людина л думами глибокими
В полотняних штанях і брилі.
Йшла босоніж
Навпростець, не стежкою.
У роздолах гахли чебреці,
На сорочці, по канві мережкою -
Сонце гаптувало воронці.
Йшла людина.
Потім зупинилася
І дивилась довго на поля...
От тоді в Довженка й народилася
Знаменита всій землі. «ЗЕМЛЯ».
Троянди
Юлії Солнцевій
Молодиця уплітала в
коси
Дві троянди ніжні та вогнисті,
На яких ще світанкові роси
Залишили краплі чисті-чисті.
Згодом полотно взяла селянське,
Виткане пошерхлими руками,
Щоб щасливі будні яресянські
Зберегти у пам'яті з роками.
І трояндам квітнути на ньому,
Хоч зсивіють коси смолянисті,
І, як згадка у житті бучному,
Не померкнуть їх вогні барвисті.
На екранах бачимо живими
Ті троянди з срібною росою.
І Довженка у сназі між ними
Вічного, з душею молодою.
|
Наш земляк, ветеран Великой Отечественной войны и Труда, поэт, литератор, драматург житель г. Сватово