|
вересень-жовтень 2018р.
Світлана Сирена
Не до сміху, лиш соромно дуже,
Та й історія ця не єдина!
Чому люди, такі ми байдужі?
Чи потрібна країні людина?
Її здібності! Ні, не холуйство!
Її праця, яку б оцінили.
Щоб не було у селах так пусто,
Берегли щоб людей, не гнобили.
Та далеко не все у порядку.
Скільки б'ємся — все гірше та гірше!
Й лікарі не усі дали клятву -
Люди гинуть все більше та більше.
Боже правий, не дай захворіти,
Дай здоров'я у тілі тримати!
Бо за ліки нам не відробити,
За спасіння — весь вік відробляти.
Та чи варті ви того спасіння?
Чи приїде швидка допомога?
Чи кричиш, чи шепочеш безсильно,
Ні, не чують ці “люди від Бога”.
Так буває , життя ледь тримає: -
Знов швидку викликаєш, у тричі..
Їх благаєш - дурниці питають,
А адресу забули засвідчить.
- А що можемо ми вам зробити?
Обозболююче уколоти!?
- Ні, в лікарню! Боляче, повірте...
- Вам таксі би потрібно зловити.
Чи то я помилилась, що чую?
Ноги ледь волочились в лікарню...
Та сосід йшов з роботи нічної
І помітив в очах мій жах болю.
Поки я доповзла до лікарні,
Бо швидка не хотіла забрати,
Лікар теж подивилась: - Нормально!
Треба вам щось від болю приймати.
Я вже лікаря того не бачу,
Та сосід прибігає в лікарню!
Щось казав він, та я тільки плачу,
Допомогу чекаю негайно.
Не приїде швидка у лікарню,
Визивайте таксі — нам сказали.
Він побіг...Взяв машину негайно
І привіз мене, щоб рятували.
У приймальні направлення взяли,
Запустили по всім кабінетам...
Добре, гроші при собі я мала,
Бо просили за все так відверто!
Я аналізи стала здавати,
А живіт розривався від болю...
Зрозумів вже хирург — це не жарти,
І живіт полоснув мій рукою.
Далі я вже не все пам'ятаю,
Як забрали мене, як повезли...
Операція... швидко...негайно...
Кажуть, що мені дуже повезло!
Да, повезло! Я це пам'ятаю.
Бо ще трішки і було б запізно.
Ранком очі свої відкриваю
І стоять два сини.., а це дійсно?
Це насправді, чи я марю знову?
Де я? Трапилось що? Я не знаю...
Біль нестерпний.. , щось я не готова...
Господи! І за що так страждаю?
Тож хирургам подяка! Спасіння,
Врятували, і вчасно в ті миті!
Перетоніт — а це - божевілля!
І легені були теж задіті.
Розгорнулось далі лікування.
“Тисячі” летіли на всі ліки,
А уколи — наче катування:-
Стогін,біль...і у палаті крики.
Боляче... та капають та колять.
Не одна така я у палаті.
Швидко справу цю медсестри роблять
За їх мізерні такі зарплати.
Я їх розумію, це нелегко!
Боляче.., потрібна всім увага,
Певно, що й для них цей крик, мов пекло,
Кожен стогне, а колоти треба.
У палатах досить було чисто.
Прибирали, мили пол, як треба.
В туалетах... дуже брудно, звістно...
Може всі не мали в тім потреби?
Туалети — зовсім не дрібниця!
У бачок, якщо вода не ллється,
А туди сходило людей тридьцять,
То чекає в нім страшна інфекція.
Але це реальність в хирургії.
Попадати у лікарню страшно.
Чи ми маємо якійсь надії ? -
Гігієна — це ж культура наша!!!
Щоби люди жили не у бруді,
Не як свині бовтались в кориті,
Не знущайтеся над ними! Годі!
Та чи розіміють це, хто “ситі”?
|
