Я сама родом із Західної України, але я так давно живу у Сватовому, чоловік сюди завіз, коли служив у наших краях, що інколи мені здається, я все життя мешкаю тут. Багато хто навіть не здогадується, що я не місцева, бо навіть говорю уже сватівським суржиком без ніякого натяку на західний акцент. У Сватовому виросли мої діти (хоч і живуть тепер у інших містах). Полюбила я нову свою батьківщину одразу. І хоч уже давно на пенсії, люблю ходити на сватівський базар. Не стільки скупитися, скільки зустріти знайомих, поспілкуватися, бо вдома набридає одне й те саме.
А ще дуже люблю читати «Сватівські відомості». Ми передплачуємо «СВ» практично з першого року видання. Чекаємо з чоловіком газету з нетерпінням. Не скажу, що бракує мені інформації. Передплачуємо ще дві газети - не місцеві, люблю дивитися телепередачі, та однаково «СВ» у мене - для душі. Там стільки цікавого. Читаю все від корки до корки і подобається все. А «Житейські історії» читаю одразу після «гарячих» новин першої сторінки. Кожен із нас може розказати чимало цікавого із свого життя та життя знайомих. Та соромимося. Я теж хотіла не раз написати чи зателефонувати, та все щось мене стримувало. А це читаю, журналісти запрошують до спілкування. Тому вирішила і свою історію розказати, вірніше історію з мого роду. Прізвище не буду вказувати, та, мабуть, й ім'я теж, бо й так багато про себе написала.
Родина, в якій я зросла, - багатодітна. Четверо сестер маю і двох братів. Звісно, те, що я заїхала за багато тисяч кілометрів від дому, дещо ускладнює моє спілкування з рідними, але ми лишаємося дружними і по цей час. Добре зараз є мобільний телефон, частенько внук влаштовує мені сеанси спілкування через комп'ютер. Одним словом, ми всі в курсі життя один одного.
15 років тому мені зателефонувала сестра і вся в сльозах розказала, яка біда сталася у родині. Ії донька закохалася у сина нашого брата. Отож, у свого двоюрідного брата. І тепер вся родина у шоці, не знають, що робити, а молоді твердять, що у них справжня любов.