На відкритті памятника Т.Г. Шевченку я познайомилася з унікальною жіночкою. Антонина Василівна Мороз, уродженка Сватового. Її чоловік теж наш земляк, але покинув цей світ ще 9 років тому. «Я прожила щасливе життя, - розповідає Антоніна Василівна. – Мій чоловік багато років працював заступником голови обласної адміністрації. В нашому домі завжди панували мир, любов та злагода. Все своє свідоме життя ми мешкали у Луганську. Я працювала вчителем української мови та літератури. Мене поважали не тільки вчителі, а й учні. Все життя я присвятила молодому поколінню, вчила їх любити рідну країну, шанувати історію та традиції. А сьогодні – все не так.
Я не впізнаю Луганськ. Начебто й вулиці ті ж самі, а от люди… Щось не те. Всі стали понурими і мовчазними.
Більшість намагаються не спілкуватися один з одним. Сьогодні в Луганську стало «модним» писати доноси. Причому достатньо тільки чотирьох підписів, аби запроторити неугодну людину за грати або у психлікарню. Так сталося і з моєю сусідкою. Її забрали до психлікарні, а потім через два дні повідомили, що вона повісилася. Отаке воно життя сьогодні у Луганську».
— А Вам не страшно так жити?
— Звісно, страшно, але я вже стара. Ви знаєте, вони теж мене бояться. Називають мене «бандеркою», а самі бояться. Вони і Шевченка бояться і це правильно.
— Ви по справах приїхали до Сватового?
— Я дізналася, що на моїй малій Батьківщині будуть відкривати памятник Великому Кобзареві, і не могла втриматися, щоб не приїхати. Я не просто люблю Тараса Шевченка, я його обожнюю – майже усі його вірші знаю напамять. Колись давно я брала участь в Київському фестивалі на честь 150-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка. Після мене на сцену запросили Ротару Софію. Маленька, соромязлива, тендітна 17-річна дівчинка з такою ніжністю декламувала поета, що у залі утворилася повна тиша. Це вже потім ця дівчина із села Маршинці Чернівецької області підкорила своїм талантом увесь світ.
Твори Шевченка – це неоціненний скарб українського народу, української нації. Геніальність поета й досі підкоряє серця та розум людей. Якщо б кожна людина читала твори Тараса Шевченка, то жити було б набагато краще.
— Ви вже в такому поважному віці. Не важко було добиратися до Сватового?
— На Батьківщину завжди хочеться приїздити. І хоча у мене вже не залишилося тут родичів, то я відвідую родичів свого чоловіка. Спасибі їм, що завжди радо зустрічають мене. Але з кожним разом приїздити все важче, адже мені вже 80 років. Ось потихеньку скупляюся собі в останню путь… Антоніна Василівна показала на вишитий рушник, який тримала у руках.
— Живіть ще довго, адже усім душам, які сьогодні заблукали та заплуталися в Луганську колись знадобиться Ваша підтримка. Просто сьогодні вони цього ще не розуміють.
— Можливо й так. Та чи вистачить мені сил весь час проживати серед тих, хто заблукав?.. Та не будемо про сумне. От і у Сватовому встановлено памятник Тарасу Шевченку. Це дуже велична подія. Великий Кобзар — наш національний герой, який століттями веде український народ до щасливого майбутнього. І це майбутнє обовязково настане, бо інакше просто не може бути. Дякую Вам за увагу та бережіть себе.
Я дивилася вслід цій старенькій, нескореній жінці і розуміла, наскільки наша доля непередбачувана. Іноді можна прожити все життя, так і не пізнавши справжню його сутність та власне призначення на цій землі.
Я згадала таку ж стареньку Ганну Іванівну, яка 8 березня цього року стояла з українським прапорцем біля памятника Тарасу Шевченку в Луганську і читала його вірші. Жіночка тремтіла чи то від вітру, чи то від нападів сепаратистів, які оточили і лаялись в її бік нецензурними словами, називаючи стареньку «провокаторшей» и «оккупантом». «Я нікого не боюся! Я не лізла в Кремль, я на своїй Богом даній землі ... А ви – трутні! Окупанти!» — відповідала вона на словесні випади опонентів.
На відео можна було побачити ненависть і страх в діях цих людей. Вони це знали, тому нападали зграєю, як боягузливі шакали. Нападали, тому що відчували, що старенька 80-річна жінка набагато сильніша їх усіх разом узятих.
Саме така ненависть привела до того, що в Оренбурзі знесли будинок, в якому під час заслання жив український поет і художник Тарас Шевченко. Будинок, який розташовувався за адресою пров. Шевченка, 9, зрівняли із землею, а на звільненому місці організували парковку для клієнтів банку "Русь". При тому будівля майже 40 років значилася в реєстрі пам'яток історії та культури федерального значення. Дикість у ставленні до всього українського продовжує бути офіційною політикою РФ. Нещасний народ, нещасна країна.
Наталія Світлична
Відповіднодостатей9,13ЗаконуУкраїни«Прозасадидержавноїрегуляторноїполітикиусферігосподарськоїдіяльності»,плануприйняттярегуляторнихактів ...
читать далее »
Унашомумістіживутьрізнілюди.Однілюблятьсобак,інші-котів.Одніїздятьнаавтомобілях,інші-ходятьпішки. ...
КАЖЕ,ЩОЗБЕРІГАВКОНОПЛЮДЛЯСЕБЕ
Минулоготижняу48-річногомешканцяс.Райгородка,поліцейськівиявилиполіпропіленовийпакетзречовиноюрослинногопоходження ...
КабінетМіністрівУкраїнисвоєюпостановоюзатвердивпроективрамкахфінансовоїугодиміжУкраїноютаЄвропейськимінвестиційнимбанкомзметоюреалізації ...
Якрозповів"Голосугромади"міськийголоваЄвгенРибалко,Сватовевідвідаладелегаціязміста-побратимаПлунге.Підчасвізитуобговорювалисяпитанняналагодження ...
