В минулому номері газети ми вже друкували матеріал довгострокового проекту «Фронтовими дорогами мого прадіда», який проходить серед учнівської молоді Сватівщини.
Тому сьогодні до вашої уваги пропонуємо матеріал про прадіда учня 5-го класу Сватівської ЗОШ №8 Павла Охрімчука.
Зі слів моєї бабусі Антоніни Іванівни Охрімчук і документів, які збереглися в сімї, мій прадідусь (батько моєї бабусі) Іван Іванович Руденко народився у 1906 році у м. Сватове, тепер Луганської області. У 1924 році він вступив до лав Червоної Армії і служив прикордонником – спочатку командиром взводу, а потім командиром роти 6-го ККС полку ІІ-ї Кавказької стрілецької дивізії Червонознаменної ім. Сталіна, Совєта РК і БФК, військова частина 6230.
Іван Іванович Руденко та його дружина Катерина Олексіївна мешкали у гарнізоні, розташованому у с. Черемхово Іванівського району Амурської області на Далекому Сході. У сімї було четверо дітей.
За відмінну службу до знаменних дат країни І.І. Руденко неодноразово нагороджувався Грамотами командування 120-го стрілецького полку за підписом командирів цього полку майора Чанчибадзе і воєнкома, батальйонного комісара Кудрявцева.
Коли у червні 1941 року почалася Велика Вітчизняна війна, вийшов наказ Верховного головнокомандуючого далекосхідні війська направити на західний фронт, і мій прадідусь разом із кулеметною ротою та іншими військовими першим ешелоном вирушили на Захід. Та наказ вийшов удень, а вночі вже був другий – не посилати прикордонні війська, бо на Сході «заворушився японець», тобто Японія стала загрожувати війною. Але ешелон вже відбув і не повернувся.
Воював мій прадідусь у складі своєї роти під Смоленськом, де йшли запеклі бої. Звідти встиг написати два листа. В останньому, наприкінці серпня 1941 року, повідомив, що бють ворога, що зустрів командира Рахчевського, з яким служив на Сході, що командира Болотова вбито, прохав, щоб дружина заготовляла дрова на зиму і берегла дітей, щоб старшу доньку віддала у перший клас. Іван переказав атестат на 800 рублів своєї зарплатні на сімю, на цьому звязок обірвався.
На початку вересня 1941 року в результаті тяжких боїв Іван Іванович Руденко загинув, про що засвідчили дві похоронки, але дата і місце загибелі не були вказані. Моя прабабуся Катерина Олексіївна (дружина Івана Івановича) після війни розшукала з роти прадідуся бійця, який пробився з оточення під Смоленськом і який повідомив, що командира було тяжко поранено і він залишився на полі бою. В подальшому пошуки сімя продовжила, але вони були марними. Моя бабуся А.І. Охрімчук посилала запит до Центрального архіву МО Російської Федерації м. Подольська Московської області і отримала відповідь (142000 від 17 вересня 2012 року №11197681), в якій зокрема йдеться:
«Архивная справка
Сообщаем, что старший лейтенант Иван Иванович Руденко, 1906 года рождения, уроженец Ворошиловградской области, Сватовского района, г. Сватово, командир пулеметной роты 120 мотострелкового полка 69 мотострелковой дивизии погиб в 1941 году. Точная дата гибели и место захоронения неизвестны (не указаны).
Основание: ЦАМО РФ, картотека учета безвозвратных потерь офицерского состава. Документов 120 мотострелкового полка 69 мотострелковой дивизии, документов управления 69 МСД (она же 49 гвардейская стрелковая дивизия) за 1941 год, необходимых для наведения справки, на хранении в ЦАМО РФ нет, в связи с чем, уточнить дату гибели и место захоронения И.И. Руденко не представляется возможным.
Зав. Архивохранилищем – Т. Киселева
Исп. Пархоменкова Н.В.
Коничева Т.А.»
Я вважаю, що мій прадідусь Іван Іванович Руденко хоча і воював недовго, але герой, бо він зі своєю кулеметною ротою 49 гвардійської стрілецької дивізії у перші дні війни прийняли на себе тяжкий удар ворога, захищаючи рідну землю і свій народ. Але в той час хіба можна було вистояти з кулеметами проти добре оснащеного воєнною технікою ворога. Та армія, країна і її народ перемогли фашизм, завдяки своїм героїзму та самопожертві.
І нехай буде вічна шана і память тим, хто відстояв нашу незалежність і нашу Батьківщину.
Наш кор.