Ми вистоїмо…

Нас у легковому автомобілі разом з водієм четверо. За вікнами — яскраве сонце, блакитне небо, зустрічний вітер. Весна… Зараз би поговорити про щось легке, приємне, весняне… Та розмова у салоні автомобіля зовсім інша. Чарівна дівчина поряд зі мною стурбовано і співчутливо розповідає про ситуацію в родині біженців, до якої ми їдемо в село Новониканорівка. Це — Віта Володимирівна Дуднік, ведучий спеціаліст районного центру соціальних служб для сімї, дітей та молоді. Незважаючи на її юний вік, можна з упевненістю сказати, що людина знайшла свою справу в житті. Адже черствим і байдужим людям не до снаги праця в таких установах. А в цій дівчині живе бажання допомагати, дарувати тепло своєї душі людям, що потрапляють у складні життєві обставини. Наразі її розповідь — про непросту ситуацію у родині Лагутіних, вимушених переселенців з Попасної.

Уважно слухає Віту Володимирівну молодий серйозний чоловік на передньому сидінні — Юрій Ігорович Станкевич, виконуючий обовязки керуючого ТВБВ №10012/058 І-А типу філії Луганського обласного управління АТ «Ощадбанк». Сьогодні він — головна діюча особа нашої подорожі. Саме він везе родині біженців гуманітарну допомогу. Адже, беручи до уваги складну соціально-економічну ситуацію на сході країни, велику кількість соціально незахищених дітей — сиріт, біженців, переселенців, — Ощадбанком, як банком-волонтером, проводиться велика благодійна акція загальноукраїнського масштабу зі збору благодійної допомоги працівниками установ ТВБВ №10012/058 І-А типу філії Луганського обласного управління АТ «Ощадбанк» на придбання медикаментів, предметів гігієни, взуття, одягу та іграшок дітям. Тісно співпрацюючи з працівниками соціальних служб, керівництво Сватівської філії Ощадбанку визначилося з адресною допомогою сімям, які найбільше її потребують, і от сьогодні Юрій Ігорович особисто їде до Новониканорівки з «гуманітаркою».

Ми всі розуміємо, що немає більшого горя, ніж війна. Але одна справа — знати  це розумом. І зовсім інша — потрапити самому у воєнну круговерть та відчути  все це на своїх плечах, своєю душею, у своєму серці... Звідки беремо ми сили у лиху годину? А надто — чутливі, вразливі, слабкі жінки? І чому насправді саме жінки виявляються по-справжньому сильними, бо часто беруть на себе не тільки суто жіночі, а й добру частину чоловічих обовязків? Не від хорошого життя, звісно, але настільки гідно несуть вони тягар своєї долі, що мимоволі замислюєшся — звідки черпають вони наснагу і витривалість? Чи є межа людському терпінню? Звичайно, є. Але не тоді, коли від тебе залежить життя найдорожчих тобі людей, коли ти відповідаєш за тих, хто повністю залежить від тебе...

Перше, що вражає при зустрічі зі Світланою Миколаївною Лагутіною, яка зустрічає нас на подвірї, — спокійна, лагідна краса зрілої жінки. А ще — очі. Такі очі можна побачити на старовинних портретах пензля великих художників. Очі, які все розуміють, все приймають, все прощають. У яких — печаль і біль... віра й надія... любов і доброта... І сама вона — доброзичлива, привітна, усміхнена. На неї приємно дивитися. А ще я не можу відірвати погляду від свіжої клумби з висадженими квітами у неї за спиною. І не можу приховати подив: війна, нестатки, проблеми… і клумба з яскравими кущиками весняної зелені… Життя продовжується.

Їй 50 років. Народилася і жила у Попасній. У неї невелика, але й не маленька сімя: старенька мама Тамара Михайлівна; чоловік, Аркадій Миколайович, інвалід; 12-річний син Богдан, школяр; невиліковно хвора 25-річна донька Оксана. Її життя не було легким. Коли вона носила під серцем першу дитину, потрапив у аварію чоловік. Травми були важкими, найгірше — він втратив ногу. Лікарі вважають, що внаслідок сильного стресу у молодої мами народилася психічно важкохвора донька. Вже 25 років минуло звідтоді, а у Світлани Миколаївни досі на руках доросла дитина з рівнем немовляти, яка потребує невсипущого догляду. За мирного життя Оксаною більше опікувався Аркадій Миколайович, бо Світлана Миколаївна багато працювала. Розумна і освічена, хороший спеціаліст, вона 8 років працювала у фінуправлінні, а після його реорганізації — 22 роки у податковій інспекції, головним податковим інспектором. У результаті чергової реорганізації з серпня 2012 року займає посаду начальника відділу бюджетних надходжень, видатків та обслуговування розпорядників коштів та інших клієнтів. Як не важко, але родина пристосувалася до непростого життя й навчилася вирішувати свої проблеми.

Все перекреслила війна... Доволі нелегке життя перетворилося на важке випробування для всіх членів сімї. На початку липня минулого року родина Лагутіних вимушена була рятуватися з-під обстрілів, від яких дуже потерпала Попасна. Дісталися до Тошківки, де на той час було ще спокійно, знайшли такий-сякий прихисток, почали якось пристосовуватися до незвичних обставин. В силу певних специфічних особливостей доньці життєво необхідне молоко, воно — основний продукт харчування для неї. Залишившись без засобів для існування, Світлана Миколаївна змушена була найматися до людей порати городи, і у люту спеку цілими днями не розгиналася на них, щоб заробити банку молока для своєї дитини. Бо коли всі інші могли якось чимось перебитися, молоко для Оксани замінити було нічим, і це стало проблемою. А коли закінчилися й ці нелегкі заробітки — отоді й спізнала жінка гіркий розпач... Опустилися руки, заступила білий світ безнадія, і хто знає, як би все повернулося, якби не наспіла несподівана допомога. Її надали віруючі християнської общини, які дізналися про поневіряння цієї родини біженців. І тільки завдяки їм Лагутіни протрималися тут до кінця серпня, коли зявилася можливість повернутися до Попасної.

Вдома не було зовсім спокійно, але люди якось жили, Світлана Миколаївна знову працювала в своїй установі... Аж до лютого цього року, відколи події у Попасній почали розвиватися аж надто бурхливо. Військові, що захищали місто, кожного дня вивозили автобусами мирне населення за межі обстрілу. Але казначейство працювало, хоча працівників у ньому залишилося зовсім мало. Коли міна чи снаряд потрапив у будівлю установи, керівництво прийняло рішення виїздити до Лисичанська. Для родини Лагутіних теж замовили місця в автобусі, але Світлана Миколаївна відмовилася — вона розуміла, що вирушати кудись з практично нетранспортабельною донькою було неможливо. Сімя вирішила залишитися, і хай буде, що буде. З тим і спати полягали.

А вночі почався шалений обстріл. Мати ховала молодшого сина у ванній, а батько залишився з донькою у кімнаті, вікна якої виходили на балкон. Важкий снаряд розірвався на тому балконі о першій ночі... Дивом Аркадій Миколайович та Оксана залишилися живими. Але тоді Світлана Миколаївна про це не знала... Не можна втримати сліз, коли вона розповідає, як у відчаї, задихаючись від диму, пилу, гару й страху, пробираючись у темряві, тремтячим голосом кликала:  "Аркаша... Аркаша..." І як мало не зомліла, коли почула відповідь: "Ми тут...". Була радість впереміш зі сльозами... А вікна вибиті, стіни зруйновані, мороз 14 градусів, жахливий довгочасний обстріл... Не знає, як дожили до ранку... Ось тоді, у чому були, схопивши, що потрапило під руку, вони й кинулися добиратися до місця збору тих, кого повинні були евакуювати. Аркадій Миколайович залишився у Попасній.

Біженців висадили на залізничному вокзалі Лисичанська. Ніхто Лагутіних не зустрічав, телефонного звязку не було, у цьому місті не мали вони ні друзів, ні знайомих... А у Оксани значно погіршилося самопочуття, з нею було важко впоратися... На колії стояв пасажирський потяг. Куди він мав відправлятися, Світлана Миколаївна не знала, але розуміла, що беззаперечно у бік, протилежний місцезнаходженню Попасної, бо туди ніякі поїзди вже давно не йшли. Не знаючи, що робити зі своїми розгубленими рідними та страждаючою від нападу хвороби донькою, жінка раптом згадала, що не так далеко на цій залізничній лінії — Сватове, де є спеціалізована лікарня, необхідна для її старшої дитини. Це й стало вирішальним фактором при прийнятті рішення — їдемо туди! Військовослужбовці, яких багато було на вокзалі, допомогли родині сісти на поїзд. Незабаром Лагутіни дісталися Сватового.

Вони не одні сходили на цій станції. З Попасної, Первомайська, Брянки, Стаханова тікали люди від війни... Вселяло надію у кінець поневірянь те, що у Сватовому біженців зустрічали служби МНС, правоохоронна, медична. Людям надавали першу допомогу, притулок. Світлану Миколаївну з дітьми і бабусею відразу забрали до лікарні, допомогли доньці, але з огляду на специфіку її захворювання видали на руки направлення до спеціалізованого медичного закладу, щоби за першої необхідності вони могли відразу звернутися туди. А поки що сімю прихистили у будівлі МНС.

Про родину Лагутіних потурбувалася перший заступник голови Сватівської РДА Ганна Анатоліївна Лемешко. Вона займалася пошуками житла для вимушених переселенців і знайшла його разом з Нижньодуванським селищним головою В.М. Носовим у селі Новониканорівка, що входить до Нижньодуванської тергромади. Через кілька днів Ганна Анатоліївна надала легковий автомобіль для переїзду Лагутіних до Новониканорівки. Так і поселилися вони тут. Будиночок надав їм мешканець цього села Кузьменко Анатолій Миколайович. Нам він розповів, що це вже пяті "його" біженці — він купив 8 опустілих будинків у своєму селі, й тепер безплатно надає їх під житло вимушеним переселенцям, допомагаючи їм до того ж чим може, заслуговуючи тим самим на щиру людську вдячність.

— Це зовсім не те, що випало нам торік у Тошківці, — розповідає Світлана Миколаївна. — Спасибі усім добрим людям, на яких така щедра Сватівщина. Ми не залишилися нікому не потрібними. Велику увагу нам приділяють працівники центру соціальних служб для сімї, дітей та молоді на чолі з Кириченко І.В., керівництво Сватівської РДА — голова РДА О.І. Борзило, його перший заступник Г.А. Лемешко, яка весь цей час опікується нашою сімєю. Завдяки їм ми отримали тимчасове житло, що його потрошку приводимо до ладу, облаштовуємо, обживаємося. Я, жителька "казьонної" квартири у багатоповерхівці, навчилася вліпляти стіни, топити пічку, заготовляти дрова у посадці, носити воду від сусідів, прати руками, і не тільки не вважаю це за незручності, а й щиро вдячна, що у мене і моєї родини є дах над головою.

Дякую сердечно керівникам ФГ «Промінь» Замошнику А.І. та СФГ «Явір» Серзі А.І., які допомогли нам дровами, коли ми вїхали сюди, — їх нам вистачило на тривалий час. А керівник ФГ «Прилужне» Є.Д. Бондарєв безплатно дає нам кожного дня трилітрову банку молока, підтримуючи, у повному значенні цього слова, життя моєї доньки. Оксана до того ж ще й діабетик, без ліків не витримує і дня, тож без молока ми б точно пропали. Велике спасибі цим фермерам, і всім жителям Новониканорівки — вони допомагають нам як тільки можуть. Також на тому тижні продукти харчування ми отримали з "гуманітарки" Рената Ахметова. Моя родина вдячна за турботу про нас Товариству Червоного Хреста, яке дуже допомогло нам ковдрами, постільною білизною тощо.

А днями зателефонувала працівник соціальної служби, запитала, у чому ми маємо наразі найбільш нагальні потреби — Ощадбанк проводить благодійну акцію і пропонує самим нам визначитися, яка допомога нам необхідніша. Дуже потрібен був домашній одяг, тож я отримала змогу самій відібрати у магазинах те, що мені потрібно на певну суму... І от сьогодні мені привезли ці покупки, чому я надзвичайно рада. Звичайно, все придбано переважно для Оксани в силу її особливих потреб, але й для Богдана ми отримали гарний новий спортивний костюм, йому буде дуже приємно. Адже він ходить до школи у Нижній Дуванці, і ця обновка зараз особливо доречна. Щиро дякую керівництву ТВБВ №10012/058  І-А типу філії Луганського обласного управління АТ «Ощадбанк» та організаторам цієї благодійної акції за небайдужість і доброту їхніх сердець.

Ми відчуваємо підтримку та допомогу від простих людей і керівництва району. Ми вдячні усім, цінуємо доброту і чуйність сватівчан. Тут добре — і у першу чергу тому, що тут не стріляють. Хто пережив жах обстрілів, той зовсім по-іншому цінує кожен прояв мирного життя і життя взагалі. Я щиросердно бажаю, щоб ніколи сюди не дійшла війна, щоб наші нові друзі й усі мешканці Сватівського району ніколи не відчули страхіть військового часу, не знали, як це — тікати з рідної домівки. Нам тут безпечно, але дуже хочеться додому. Хоча моя установа зараз знаходиться у Лисичанську, мені пообіцяли знайти для мене роботу в Попасній, якщо я з родиною надумаю повертатися туди. Але я боюся. З важкохворою дитиною це нереально, тому що час наразі дуже непевний, а у випадку нової небезпеки я не зможу вже вдруге врятувати свою родину.

Тому живу тільки вірою у те, що закінчиться нарешті ця війна, настане мир, ми повернемося додому, а всі тягарі повоєнного періоду я витримаю, і родину свою втримаю "на плаву", і радітиму, що вже позаду найбільша біда... Я все зможу, бо  я — жінка й мати, і так склалося, що я — єдина опора для своєї родини. А зараз у нас тільки одне завдання — вистояти... І я знаю — нам це вдасться завдяки небайдужим, добрим і чуйним людям.

Від автора. Я схиляюся перед цією мужньою жінкою, бо, як жінка, розумію і відчуваю її біль, страх, втому, відчай... і надії. Хай і не повною мірою, адже, дякуючи Богу, я не зазнала таких жахіть війни. Світлана Миколаївна не нарікає на свою важку долю, не скаржиться, нікому не заздрить, хоча у її житті немає не тільки спокою, а навіть жодної вільної хвилинки. Та їй не можна втрачати впевненість і сподівання на те, що все погане минеться. Тому що за нею — люди, які не виживуть без її турботи і піклування. І я твердо знаю — вона вистоїть, витримає, витягне з будь-якої біди своїх рідних. Тому що у неї — немає варіантів. І всі ми вистоїмо. Бо у нас теж немає варіантів. Бо наша країна сильна волонтерами, доброчинцями, благодійниками. А ще тому, що у воєнне лихоліття, далеко від рідної домівки, за таких скрутних обставин — висаджує жінка квіти…